Нещодавні висловлювання українських посадовців щодо можливості створення ядерної зброї привернули увагу світової спільноти. Аналітики, зокрема Олексій Копитько, закликають сприймати ці заяви не лише як реакцію на військові загрози, але й як стратегічний інструмент у великій політиці. Ця ситуація ставить перед Заходом ряд серйозних запитань і викликів.
Про ядерну бімбу. Бо якось не помічають очевидного.
Після того, що сталося з Україною, всі, хто раніше сумнівався, тепер гарантовано прийняли рішення отримати свою ядерну зброю.
Заявляти про це ніхто не буде, але докладати зусиль будуть. І напевно вже це роблять.
Жодних аргументів проти здобуття власної ядерної зброї різними країнами більше немає, є лише момент спроможності реалізувати задум і питання динаміки цього процесу.
Аргументів немає — тому що немає альтернативи. Немає способу гарантувати свою безпеку, окрім як створити непомірні ризики для тих, хто не готовий їх прийняти.
Ця нехитра думка доноситься до наших партнерів із лютого 2022 року. А до лютого наголошували, яка виникне ситуація, якщо на Росію не вплинуть. І ситуація виникла.
Ба більше, взимку 2024 року штатний вісник апокаліпсису Сергій Караганов заснував ідею: Росія повинна РОЗДАТИ ядерну зброю лояльним країнам. Контрольоване поширення ЯЗ — це цукерка, яка у Кремля є, а у Заходу немає. Одна з іпостасей БРІКС — клуб незахідних володарів і претендентів на ядерну зброю.
Зупинити цю пошесть може тільки одне: показова розправа над ядерним терористом Путіним і його пособниками, а також встановлення міжнародного контролю над ядерним арсеналом РФ. У Вашингтоні та світових столицях це прекрасно усвідомлюють. Іншого шляху немає!
Зараз різні спікери на Заході можуть почати засуджувати Україну за позначення вилки “НАТО або ЯЗ”. Хоча жодного аргументу, чому Україна не повинна так ставити проблему, у них немає.
Якщо осмикнути жертву агресії (і, тим більше, якщо шантажувати припиненням допомоги) — це не допоможе, а навпаки — лише підстьобне зусилля претендентів на ЯЗ.
У НАТО не можна, ЯЗ не можна, можна тільки героїчно померти — це дуже неприваблива модель.
Не бачу нічого поганого, що ЯЗ позначили як можливу (наголошую — не обов’язкову, а можливу) політичну мету для України. За умови національного консенсусу і послідовного вкладення зусиль не за цього президента, так за наступного або через одного Україна точно зможе це завдання вирішити.
Тепер це буде частиною політичної дискусії не в нас. І знаєте, що найдраматичніше для партнерів? Якщо Україна програє і виникне якесь підконтрольне Росії утворення, воно аж бігом стане номінально ядерним за допомогою Москви.
Тобто, мова вже давно не про нашу країну. Ядерного джина з пляшки випустили. Щоб його контролювати, потрібні адекватні дії.
Але сама думка, що доведеться вирішувати такі воістину глобальні питання, викликає нервове тремтіння у тих, кому це належить за статусом. Це видно. Тепер це їхнє питання, не України. Ми можемо або допомогти, або погіршити їхнє становище. Нехай щось пропонують, бо дивиться весь світ.