Українські військовослужбовці, які віддали своє здоров’я на захист держави та отримали висновок військово-лікарської комісії про повну непридатність до подальшої служби, дедалі частіше стикаються із цинічними бюрократичними маніпуляціями з боку командування. Показовою є ситуація, коли бійців із важкими діагнозами, списаних за статтею 54а, замість законної повної відставки намагаються незаконно перевести у тимчасовий запас. Головною зачіпкою для таких сумнівних дій стає відсутність у медичній довідці прямого формулювання про виключення з військового обліку. Командування використовує цю формальність як привід для звільнення, що передбачає лише тимчасовий перехід у запас із зобов’язанням пройти повторний медичний огляд через шість–дванадцять місяців. Правозахисники та юристи наголошують, що подібні твердження є свідомим введенням в оману, адже згадана стаття наказу Міністерства оборони України під номером 402 беззаперечно констатує абсолютну непридатність особи до подальшого несення військової служби. Замість заслуженого лікування важкохворі ветерани змушені проходити кола бюрократичного пекла, доводячи своє законне право на остаточне звільнення з лав збройних сил.

Корінь цієї проблеми криється у нещодавніх змінах до правил оформлення медичної документації, які стали своєрідною пасткою для багатьох захисників. Річ у тім, що починаючи з дві тисячі двадцять четвертого року лікарі військово-лікарських комісій узагалі припинили використовувати у своїх постановах фразу «з виключенням з військового обліку». Відповідно, штучна відсутність цих слів жодним чином не змінює медичної та юридичної суті встановленого діагнозу. Процедура остаточного списання з армії має чітке та недвозначне регламентування в частині шостій статті 37 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу». Згідно з положеннями цього фундаментального документа, районні або міські територіальні центри комплектування та соціальної підтримки зобов’язані автоматично виключати з обліку тих громадян, яких офіційно визнано непридатними. Аналогічна імперативна вимога діє і для відповідних підрозділів щодо резервістів Служби безпеки України та розвідувальних органів. Варто зазначити, що окрім критичного стану здоров’я, до цього вичерпного переліку підстав для повного зняття з обліку входять лише такі обставини, як позбавлення громадянства, досягнення граничного віку перебування в запасі, а також смерть особи або визнання її безвісти зниклою.

Чітке юридичне розмежування між тимчасовим перебуванням у запасі та повною безумовною відставкою закріплено в пункті 260 Положення про проходження військової служби у Збройних Силах України. У період дії правового режиму воєнного стану переведенню в запас дійсно підлягають певні категорії військовослужбовців, але виключно ті, у чиїх медичних висновках прямо та недвозначно прописаний статус непридатності з обов’язковим переглядом через проміжок від шести до дванадцяти місяців. Якщо ж у виданому документі міститься звичайна констатація непридатності до військової служби без жодних додаткових часових умов, держава зобов’язана негайно звільнити таку людину в повну відставку та назавжди зняти її з військового обліку. Юристи підкреслюють, що командири на місцях не мають жодного права вільно трактувати медичні довідки на власний розсуд чи вигадувати додаткові підстави для утримання людей у системі.

Зловживання такими нормами не лише порушує базові права військовослужбовців, але й підриває довіру до армійської системи загалом. Ветерани, які віддали своє здоров’я на фронті, не повинні витрачати останні сили на боротьбу з власною ж паперовою машиною, оббиваючи пороги кабінетів для доведення очевидних медичних фактів. У разі відвертого ігнорування цих законодавчих норм та незаконного зарахування повністю непридатного до служби бійця в запас, такі свавільні дії посадових осіб необхідно негайно та рішуче оскаржувати. Правовий механізм захисту передбачає подання відповідних скарг безпосередньо до вищих інстанцій Міністерства оборони України або ж ініціювання судових розглядів для відновлення справедливості. Жодна бюрократична колізія не може бути вищою за закон і право людини на гідне ставлення після отриманих на війні важких травм чи захворювань.